Сто радощів Гетеборга

Спочатку я хотіла скласти список з 365 радощів, щоб було на кожен день. Але до від’їзду встигла записати лише 88. Число видалось трохи нацистським, і я дотягнула до 100, додавши ще дванадцять радощів так би мовити заочно. Радощі гарно підійдуть інтровертам і гуманітаріям.

Гастрономічні

1. Їсти в happy hours в Super Rullband і називати його саме так

Тепер Супер Руллбанд називається Супер Суші, але не вірте. Якщо ви прийдете, ви побачите, що на білих тарілочках із позолотою написано справжню назву. В happy hours – а це цілий день окрім п’ятниці і суботи після 17.00! – можна взяти дві страви за ціною однієї, або одну за півціни. Я завжди беру № 51 – смажений восьминіг з овочами. Восьминіг слизький і плаває у приємних солоних сопельках. До основної стави приносять ще гірку рису і неміряно солодкого чилі і кисло-солодкого соусів. В ресторані ви провоняєтеся кухнею, а персонал не говорить англійською, але гастрономічний оргазм гарантовано.

Read More

Бібліотека

Вона стара і пахне вогкою деревиною на вході. Раніше це була міська бібліотека, а зараз це бібліотека інституту соціальних наук Гетеборзького університету. На першому поверсі тут рецепшн, де поміж іншого, є вазочка з цукерками і коробка із загубленими речами, і є те що у нас називають читальна зала – тут має бути тихо і благоговійно. На четвертому поверсі відділ діафільмів і відеоплівок, а на п’ятому – вішалки з пледами і кімнати для групової роботи зі скляними стінами і білими дошками. Кімнати називаються романтично: “Африка”, “Океанія”, “Австралія” і “Європа”. На п’ятий поверх інколи приходили поспати і відпочити бомжі. Вони вмощувалися у розлогих кріслах навпроти високих вікон, і головно хропіли, аж доки охоронець чесно не просив їх, ні не вийти!  – просто бути тихше. Бувало, що бомжі читали книги з вільного доступу чи безкоштовну газету Метро.

На нульовому поверсі розташовано кафе з мікрохвильовкою, чайником і холодильником, у якому можна лишати їжу, але не пізніше п’ятниці, бо на вихідних холодильник розбирають і миють. В кафе також є кавомат і автомат з батончиками, прикутий до стіни товстим цепом із замком.

З-поміж усіх університетських бібліотек ця має найдовші години праці – з 8.00 до 22.00. Я прожила у ній майже весь мій третій шведський рік. Тут гарно писалися проекти, статті й мотиваційні листи, швидко вантажилися потрібні сторінки, і з усіх сторін підступали розумні книги англійською мовою, вселяючи в мене оманливе відчуття власної геніальності.

Скелі

– Никакой природы тут нет! – Якось мені фекнула співвітчизниця в дублянці. – Одни только голые камни.

Ну ок.

Мені ж це голе каміння і брили посеред міста, на зупинках, під балконами і у парках – це якось так… Не знаю. Скільки жила – не могла відвести очей.

“We Turn Frustration into Inspiration”: Six lessons about moving back home

It’s been almost five month since I have’t been at Brunnsparken. Well, it is not a big deal, of course, some people never been there:) But you got the point, right?

My friend Barbara, a journalist from Hungary, once told me “Don’t afraid to go back home. Many good things happened to me since I moved to Budapest”. Still, I was honestly freaking out to move back to Ukraine, thinking that I will loose more than I gain. No, this post is not about how I was completely wrong, because I don’t know this yet. It is about how I consciously re-build relationships with my home, trying to stay congruent with myself along the process. Here are a few lessons that I’ve learned.

Lesson 1: It’s in your head1

I started preparation for re-entry in Ukraine from building a right mindset. Well, “right”. Optimal. First of all, I got rid of this suicide-like idea that it is forever. Here to tell, any kind of “forever” frightens me a lot. I don’t trust these forevers and people who use them. Planes crush, husbands cheat, oil prices drop down, peninsulas got stolen – how the hell we can talk about anything lasting forever? In this epoch of uncertainty and terrorism, absence of guarantees that I’m moving here forever gave me a blurry chance and a silly hope that more big adventures for me are yet to come.

Read More

Yes I would

If today was the last day of your life would you wanna do what you are about to do?

У свій останній день в Гетеборзі я прокинулася пізно, і до обіду ще відповідала на е-мейли, сидячи за нашим кухонним столом. Звісно, кухня новенької квартири на Ліса Сасс Гата зовсім не схожа на кухні радянських дисидентів, де у нічних розмовах і диму папірос без ментолу народжувалася істина, поезії і плани втечі. Але нашій кухні теж було чим похвалитися.

Read More

Любові до Стокгольма пост

– Та шо ти там не бачила в тому Стокгольмі?! – бубніла прагматична частина мене мені-романтичній. А й справді, увесь туристичний е маст уже давно оглянуто й зафотографовано: старе місто, зміна вартових біля королівського палацу, Юнібакен, Скансен, Технічний музей, музей Нобеля, музей танцю і універмаг, в якому Ленін купив свого картуза. Поза увагою лишилися музей Васа (не дуже-то й хтілося!) і Фотографіска (от туди хотілося, але ціни кусаються, да).
-Аспудден!
– Огризалася я-романтична собі-прагматичній, – Аспудден! А що як ти тут востаннє?!! Як ти така ледача, то поїдь хоч туди! Однаково ж метром їдемо.

На станції Аспудден, тієї, що на червоній гілці, стоїть величезна статуя пінгвіна з коробкою. Людині, яка бачила у Стоці усе, лишається хіба тільки вона.

Read More

how can u face ur problem if ur problem is ur face (c)

My first attempt to prepare myself for coming back to Ukraine turned to be a fiasco. Trying to build some theoretical background, I googled “reverse cultural shock”, and five out of seven articles I found started with something like “It is not easy to come back to US after a year abroad”. And nothing like “How to Survive in Ukrainian Province if Your Heart Stayed on Gothenburg’s Archipelago”.

Read More

It ain’t me you’re lookin’ for, babe

“Шановні пасажири! Компанія Міжнародні авіалінії України та екіпаж бажають вам приємного та зручного польоту…”

– Та яке там зручного бля! Ноги не вміщаються, голову нікуди діти, Саня, ти таке бачив?

На два ряди позаду мене весело моститься парнішка з пакетом дьютіфрішного чогось. Трішки далі на нелюдських частотах вопить чийсь годовасік у гарнюніх смугастих шкарпетках. З іншого боку мама умовляє маленьку Фелісію хоч трішки посидіти.

– Felicia, sitta här! Sitta här hjärtat!.. Felicia, sitta!.. Nu!.. Феся!!! –  не витримує шведсько-СНД-шна мама, і тихо додає, – как же ты меня достала!

“…пристебніть ремені безпеки…” 

Через прохід від мене сидить Міша Педан. У 2009 році я перекладала на його семінарі з фотографії, приуроченому до трьохсотріччя Полтавської битви. Ну і ще багато всього дотичного до Швеції сталося в той рік, ага. У мене ниють плечі і жирний лоб, я морожуся від Міші, а він, мабуть мене і не пригадує.

– Я буду обед. Как хотите, а я буду обед, – виголошує категорично і в нікуди мій сусід з місця 21Е, і береться гортати меню. Все по 9 євро. Я подумки прикидую, що це однак дешевше, ніж те, що я заплатила за сім китайських вареників і скляну вермішель в аеропорту.

“…куріння заборонено протягом рейсу…”

Read More