x_9a14406fРоки зо три тому я працювала в одному проекті. Ми збирали свідчення полтавців, які у часи Другої світової були в’язнями нацистських концтаборів. Писали про них статті і разом з обласним телеканалом готували документальний фільм “Юність за колючим дротом”. Наприкінці ми презентували фільм школярам міста і розіслали по диску в кожну школу області – хай дивляться на уроках історії. Це був один з тих маленьких локальних проектів, фінансованих численими німецькими фондами у межах програми очищення совісті побудови громадянського суспільства. Нічого такого супер-дослідницького чи мистецького. Невеликий бюджет, посередня режисура. Але оце зараз я переконана, що поки це була одна з найвартісніших робіт у моєму житті. Щонайменше двох героїв стрічки вже немає серед живих. А я їх як зараз пам’ятаю. Врізалися репліки в пам’ять і хоч ти що.

“Що я оце завинив Гітлєру або Сталіну?” – питав мене і Настю дідусь Олександр, а після запису ішов годувати курочок. Була морозна зима, подвір’я було тісне й сіре, а у дідуся Олександра був онук, схожий на доктора Ханта з “Анатомії Грей”.

“Мене як везли в тюрму, то якраз сірень цвіла. Така красива, персідська. То я їхала і дивилася. І всю жизнь у мене перед очами ця сірень тепер…” 

Ганна Юхимівна, виявляється, живе на моїй вулиці. Всі рази, що я приходила, вона мене питала, коли я вже вийду заміж. Її чоловіка збила насмерть машина на пішохідному переході, коли він ніс свою статтю у редакцію газети “Зоря Полтавщини”

“Я їй зразу так і предстаивися: Василь Петрович. Окупація, концлагерь, любов до гроба!”

У квартирі Василя Петровича в Нових Санжарах було моторошно і віяло самотністю. Давно вже померла його дружина, якій він так екстравагантно презентував себе. Десь хтозна-де були діти. Але він нам розповідав непристойні анекдоти про союзників і милі вірші в стилі шістдесятників. Скоро після презентації фільму не стало і його самого.

“Григорій Сидорович, а яке ваше найперше враження було від концтабору, коли вас туди привезли?” – питався десятикласник Серьожа голосно і серйозним виразом обличчя. – “Яка там була чистота!” – замріяно і з блиском в очах відповідав Григорій Сидорович.

Advertisements