Такий собі пост до Дня незалежності

Оці +13, якими мене зустрів Гетеборг наприкінці липня, якось несподівано плеснули на мене відчуттям життя і мене-живої. Розум умить прояснився, і в нього одразу ж ломанулись запахи липи й жасміну, вередливі крики чайок, дощ, дощ, нескінченний прекрасний дощ, щасливе відчуття самості й оптимальної порожнечі в соціальному просторі як і дурнувата необгрунтована віра у те, що “все буде добре”. Я сиділа на балконі, пила заварену в чашці каву і їла абрикоси з медом. Ми завжди таке їмо в Остап’є влітку. Раніше я думала, що моя свідомість недостатньо гнучка, і тому мені так лячно перші дні по прибутті будь-куди. Оце тільки зрозуміла, що ні. Що насправді мене лякає те, з якою легкістю я відчуваю себе вдома в обох цих кардинально різних світах, ні, – вимірах! Ну і ладно.

Дощі змінилися спекою і вітрами. Серпневе сонце виявилося тут таким медовим, як і вдома, і я почала відчайдушно шукати ознаки села у цьому місті чайок і скель. Хотілося запилених узбіч доріг, жорсткого спориша і запаху розпеченої на сонці асфальтної смоли. Хотілося якогось безладу, недільних сільських базарів, дядьків із зморщеними засмаглими обличчями, хотілося ходити босоніж і нюхати ранковий туман над річкою. Щоранку, як і вдома, вітер здіймав кіпіш у моєму волоссі й втамовував його у моїй душі. Бракувало кавунів – справжніх, гарячих і солодких від сонця, з маленькими грудочками землі на одному боці, а не розрізаних навпіл, загорнутих в целофан смертно холодних із супермаркету. Як виявилося, бракувало літа. І дому.

Тому, здавши фінальну версію диплома, я сіла на свого велосипеда, купленого за 50 крон разом із замком, і вирішила у пошуках спокою. Точніше річки. Річка Йота Ельв ховалася за будівлями складів по вулиці Імпортгатан і виявилася набагато вужчою, ніж у цивілізованій частині міста. Це було те, що треба! Її пологі схили було засаджено цілком українськими вербами, а на протилежному березі виднівся очерет. Вздовж обох берегів височіли зелені й порепані від часу дерев’яні стовпці і рештки зруйнованих місточків. Мені навіть так пощастило, що вода тут пахнула пліснявою, і де-не-де виднілося латаття. Я поклала велосипед на бік, сама сіла поруч і медитувала, уявляючи себе на Запсільському ГЕС. Аж тут, майже як у “Пурпурових вітрилах”, нізвідки, як привид, з’явився кораблик з двома бородатими дядьками і сонячною батареєєю на кормі. Кораблик тихо пройшов повз нас з велосипедом, і зник за поворотом, наче його і не було.

Швеція – не Україна, але теж норм.

SAM_3852

Read More

Advertisements