Про глобальне скучання і побутовий сексизм

Мені дуже подобається назва тутешнього аеропорту – Ландветтер. Щоразу, коли я чую це слово, мені уявляється такий вітер, який стелиться по землі, здіймає стовпи пилу, ворушить вигорілу траву перед літньою зливою, пахне спекою і асфальтом. Або літаки, які так само, стелючись, відштовхуються від злітних смуг, і оці потоки теплого повітря над незрозумілими вогниками і розміткою, і зовсім поруч високі худі сосни. Ландветтер. Вітер по землі. Хоча насправді частина “vetter” походить від старо-шведського vittir, і означає вогонь. Що ж, вогонь по землі це теж дуже навіть.

Сьогодні в аеропорт Ландветтер ми відвезли нашу Анісочку. Салон убер-таксі пахнув точнісінько як салон таксі “Пчьолка” в Полтаві – сигаретами і 90-ми. Ми виїхали о 5.40 ранку. Дорогою я планувала поспати, але мене відволік синій туман, крізь який, як декорації, проступали скелі, і мініатюрні ферми, і парапети шосе, і ті самі високі худі сосни. Усе здавалося таким містичним, що хотілося затамувати подих і тримати, тримати, тримати цю мить, цей шлях, аж доки його не стане забагато, як свіжого повітря у весняний вихідний.

Read More