Любові до Стокгольма пост

– Та шо ти там не бачила в тому Стокгольмі?! – бубніла прагматична частина мене мені-романтичній. А й справді, увесь туристичний е маст уже давно оглянуто й зафотографовано: старе місто, зміна вартових біля королівського палацу, Юнібакен, Скансен, Технічний музей, музей Нобеля, музей танцю і універмаг, в якому Ленін купив свого картуза. Поза увагою лишилися музей Васа (не дуже-то й хтілося!) і Фотографіска (от туди хотілося, але ціни кусаються, да).
-Аспудден!
– Огризалася я-романтична собі-прагматичній, – Аспудден! А що як ти тут востаннє?!! Як ти така ледача, то поїдь хоч туди! Однаково ж метром їдемо.

На станції Аспудден, тієї, що на червоній гілці, стоїть величезна статуя пінгвіна з коробкою. Людині, яка бачила у Стоці усе, лишається хіба тільки вона.

Мені важко щось сказати про це місто. Мої стосунки зі Стокгольмом сплетено з пазла спогадів із різних епох і приводів. І там мало що є про музеї.

Я, наприклад, пам’ятаю, як ми з Генріком сидимо на лавці у парку і їмо полуничний сорбет. Напередодні ми зайшли до його галеристки Ніни, вони гово
рили про справи, а я, тоді ще незвикла до скандинавських інтер’єрів, захоплено роздивляюся білі стіни й низькі підвіконня галереї. На дворі початок червня, мені дуже жарко, але я не хочі знімати куртку, бо боюся забути її в машині. Через сорок хвилин Генрік припаркується біля вокзалу, і ми попрощаємося назавжди. Прощання буде коротким: безкоштовна парковка діє лише п’ятнадцять хвилин, та і потяг мій вже подали на десяту колію. Не було тоді місця сумнішого на світі за десяту колію Стокгольмського вокзалу – ну, так мені здавалося. І я плакала, плакала, плакала…

***

***

…А вже за три місяці Настя і Лена з Архангельска саджатимуть мене на це й же потяг з того ж перону, і махатимуть аж доки вагон не зникне в тонелі, і цього разу я не плакатиму, бо мене міцно й по-справжньому грітиме ця неочікувана дружба, яка, як виявиться, триватиме і п’ять років потому.

За кілька днів до цього ми з Настею п’ємо густий ванільний йогурт біля входу в хостел на метро Зінкенсдамм, а потім вирішуємо прогулятися, і несподівано виходимо на якийсь височенний міст. Сідає сонце, група бігунів роздратовано оминає нас із усіх сторін, а ми мовчки стоїмо, і дивимося на місто і на небо.

***

***

Ще я пам’ятаю, як ми з Льошею і Анею стоїмо на платформі того ж вокзалу, і вирішуємо перекусити. Я дістаю круглу коробочку від лубенського творогу, у якій надійно сховано відбивні виробництва моєї бабусі. Ми беремо по одній, а коробка лишається стояти на валізі. “СИР” написано оранжевими літерами на ній. “Сир!” – задумливо промовляє незнайома дівчина, що саме проходить повз. “Сир.” – на автопілоті погоджуюся я. “Сир?!” – не вірить своїм вухам Аня, і втуплюється поглядом в незнайомку. “Сир!” – ледь не кричить від радості дівчина, і вже тягнеться обіймами до Ані. “Сир!!!” – кричимо вже ми троє, і заходимося гучним реготом від абсурдності й досноналості режисури цієї спонтанної зустрічі земляків на брудному пероні Т-сентрален.

***

***

Я пам’ятаю, як позаминулої зими Марінка запропонувала зробити фотосесію на горі біля їхнього будинку. З гори було видно мереживо фьордів, латки лісів і лего районів. “А в якій стороні Фінляндія” – було перше, що запитала я, піднявшись. “Натаха, ты серьезно? От скажи, ты серьезно?” – кепкувала Марінка з моєї жаги пізнання.

Фотки вийшли чистими і прозорими, як вода у фінських озерах. Тоді ж був один з останніх разів, коли я нафарбувала очі.

 

***

Зовсім останній раз був за півроку, коли ми – дівчата шаленої краси, наводили марафет у коридорі дешевого хостелу в Гамла Стані. На нас чекала Стокгольмська ратуша, зала, де обідають нобелівські лауреати, банкет і фотографування. Тож Ніса тренувалася ходити на підборах, які вона привезла з Італії, Танті всоте перезапинала хіджаб смарагдового кольору, Шагає майстерно наводила контури губ, а я, попри застереження лікаря, густо профарбовувала вії. Бо ж Ратуша, і фотографування, і ще я мала задавати питання зі сцени самому міністру… На мені була чорна сукня до коліна, лаковані туфлі Bronх, і я збиралася крокувати в усій цій величі пішки до Ратуші, бо брати таксі дорого, а попереду було голодне літо 2015-го.

На вулиці дув шалений вітер.

-Не буде діла, – похмуро промовила Анніса, прибираючи налипле на губи волосся.

– Може, візьмемо, таксі? – несміливо запропонувала Танті, тримаючи подоли спідниці.

-Ми можемо розділити вартість на всіх, – додала Шагає. Всі троє з надією дивилися на мене. Чомусь вони тримали мене за головну. Може, боялися?

-А, пофіг. Гуляти так гуляти! – махнула я рукою, і от ми вже під’їжджаємо до Стокгольмської ратуші на чорному мерседесі, виходимо одна за одною, тримаючи в руках клатчі, крокуючи від стегна по одній лінії, вітер ледь не звалює з ніг, нашим зачіскам капець, наші очі сяють яскравіше від наших помад, зараз має початися одна з найкрасивіших церемоній нашого життя, за кілька місяців ми роз’їдемося різними життєвими маршрутами, а сьогодні нам вручатимуть дипломи Шведського інституту. І годуватимуть. І велкам дрінкс. Безкоштовно!

Сонце так і не заходить за обрій, о третій ранку я шкандибаю налитими ногами повз будівлю Ріксдагу, закутану в ріденькі сутінки, я не те щоб п’яна, але в ці білі ночі ніколи не знаєш напевно… Місто порожнє і тільки моє. Що робити далі в житті – ХЗ

А, точно, дописувати диплом – пригадую я, і відключаюся до обіду.

***

А ось з недавнього: я іду в глупій темряві натурально сільською дорогою від повороту на Єрну до власне селища. Праворуч-ліворуч від мене поля, наді мною планетарій, піді мною паморозь, навколо мене жодного ліхтаря і в’язкий запах кізяків. По замерзлому грунту я тягну сумку Єлени, яка забула, де поставила свій велік, і пішла шукати його в темряві. Я іду і думаю, що як же це мене угораздило опинитися в такій жопі міра частині Швеції, і ще думаю, що я ідіотка, що взула кеди в останній день жовтня, бо ж піді мною паморозь, а навколо мене кізяки. Принаймні на запах.

***

***

А Стіг? Дідусь зі скрипкою і губною гармошкою, чиїм сусідом по дачі була… Астрід Ліндгрен! На стінах його квартири у Вазастані висять дитячі малюнки з усього колишнього СНД, а на столі в кухні він ще досі кладе ті серветки, які вони з дружиною купили в медовий місяць 1952 року!

Цього разу я пройшлася до його вулиці, і завмерла на роздоріжжі. Здоровий глузд просив сидру, а душа і горло – гарячого чаю. Сирієць з 7-Eleven неохоче відірвався від телефону, щоб налити мені гарячої води в паперовий стаканчик. Я вийшла надвір, і сіла за один з металевих столиків. За рогом було гамірно – п’ятниця! Чорний чай бадьорив трохи більше, ніж варто було б о цій годині доби, але від нього тепло розбігалося аж до пальців на ногах, і це було здорово. “А що як я тут востаннє??” – думала вже я сама по собі, і про всяк випадок хотіла ввібрати кожну молекулу цього моменту, і цього чаю, і вулиці Бірксгатан.

Сирієць, нарешті, закінчив розмову, і мовчики скручує папіросу, стоячи на вході у магазин.

Повз мене проходить пара з лабрадором і двома великими піцами. Вона хоче зупинитися і поцілувати його, але лабрадор тягне обох далі.

У вікнах ще досі відображується нескінченний захід сонця. На годиннику 23.15.

“Та нє, навряд” – заспокоюю я себе, викидаю стаканчик у смітник, і біжу на метро.

 

***

Я пам’ятаю, як прокидаюся від прямого сонячного світла о четвертій ранку на підлозі локалу Українського товариства в Стокгольмі. Світло пробивається через вікно в даху, і це трохи схоже на операційну. Увечері нас забирав з аеропорту знайомий Елли. Я, як у фільмах про Каліфорнію, з носом вдавленим у вікно заворожено вбирала очами кожен дорожній знак, кожну фуру, кожну скелю, кожну складську будівлю на під’їзді до міста… Мені було дев’ятнадцять. Я ніколи раніше не була закордоном.

***

***

А це – бонус для найтерплячіших читачів. Здоров’я вам, і поменше сколіозу!

 

Advertisements

2 thoughts on “Любові до Стокгольма пост

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s