Yes I would

If today was the last day of your life would you wanna do what you are about to do?

У свій останній день в Гетеборзі я прокинулася пізно, і до обіду ще відповідала на е-мейли, сидячи за нашим кухонним столом. Звісно, кухня новенької квартири на Ліса Сасс Гата зовсім не схожа на кухні радянських дисидентів, де у нічних розмовах і диму папірос без ментолу народжувалася істина, поезії і плани втечі. Але нашій кухні теж було чим похвалитися.

За цим дерев’яним столом з білими ніжками народилися три проекти, які об’єднали і надихнули добру півсотню людей з десяти країн, а мені дали грошей аж на два подовження візи. За цим же столом я перетворилася з того, кому дають запрошення на візу, на того, хто такі запрошення пише. І надсилає в посольство Швеції в Україні. І потім тремтливим голосом відповідає на питання офіцеру візового відділу:

-Скільки учасників буде?

-Ем…Десять…

-І вони житимуть у…

-Хостелі Квіберг.

-Ага, і що ви будете робити?

-Ну, ми будем відвідувати різні організації, ну там, інтеграційний центр наприклад…

-А ви, власне..?

-Ну, я ніби як президент. Організації президент. Я.

Офіцер говорить шведською значно краще від мене, що й не дивно, бо він – швед. А я – самозванка у футболці з Тігрою, вкраденою колись у минулому житті в Ореста на Ворзелі, сиджу така, витираю спітнілі долоні об ту ж футболку, і чекаю, коли ж приїде поліція по мене. Бо хто я така, щоб готувати людям запрошення на візу?!

Вочевидь, офіцер виявився дилетантом, і не зміг викрити мою несерйозну сутність, бо вже за кілька днів мені приходить повідомлення, що візи видано всім, кого зазначено у моєму листі. Я беру баночку нутелли, і прихожу до столу відзначити цю немалу подію у моєму житті.

За цим столом я написала дві наукові статті, і одну магістерську роботу (не без допомоги пляшечки лімончелло); за цим столом ми складали звіти за астрономічні, як нам здавалося, суми гранту. Півмільйона крон на моєму особистому рахунку – це вам не жарти! Інколи я жалкую, що не втекла з ними в Ріо. За цим столом написано 297 супровідних листів і один статут організації – усе шведською! (Так-так, пишу я краще, ніж говорю з офіцерами. Візового. Відділу). Ще за цим столом ми складали графіки прийому гостей в Airbnb і вели нашу чорну сіру бухгалтерію, завдяки якій нам нам було чим платити за квартиру. За цим столом я від імені себе-Президенту-організації писала Аннісі Конфіденційного й Об’єктивного рекомендаційного листа для її нової роботи в ЮНІСЕФ, де вона тепер заробляє знаааачно більше ніж я!..

Ну а скільки пасти і смаженого рису, пива й італійської кави, а ще вареників, гуакамоле і цукерок Корівка бачив цей стіл за своє життя з нами! Я вже не говорю про сльози й інші непотребства, свідком яких він став…  Одним словом, провести зайві пару годин з цим красенем ніколи не було зайвою витратою часу, навіть в останній день.

***

***

Підняти попу із зеленого стільчика мене змусив тільки дзвінок Ані, з якою ми домовилися зустрітися на ланч. Ще півгодини пішло на душ, і, зрештою, я спізнювалася так, що Аня грозилася від голоду відкусити вухо колезі, ящо я от-от не з’явлюся.

…Обідню каву ми пили на терасі. На іншому березі виднілося місто. Білі кучеряві хмари висіли так низько, що здавалося вони от-от зірвуться і впадуть в річку. Сонце припікало, і щодовше ми сиділи, тим більше хотілося подрімати на темлих дерев’яних лавках, а не йти працювати. І не їхати в Україну ака додому.

Після ланчу я забігла в наш кампус на Ліндхольмені. Мама Марія саме проводила дослідження інтерфейсу якоїсь аплікашки для студентів, і я погодилася допомогти.

Подвір’я було порожнім. Біля входу в будинок Патрісія – наш головний навчальний корпус самотньо курив якийсь індус. Я пригадала, як перед переїздом до Швеції я роздивлялася в гугл-мапах оцей самісінький ганочок зі скляними дверями, велопарковкою і зеленим навісом, і все не могла повірити, що я буду вчитися в університеті з такими гарними ганочками.

-Подзвони як долетиш, чуєш? Бо я ж переживатиму! – Мама Марія міцно обіймає мене на прощання. – А хочеш, залишиш у мене речі свої? Щоб не тягти знову все, коли будеш повертатися сюди. Ти ж повернешся, я знаю!.. – вона заговорещескі підморгує, а мені підступає комок до горла.

-Я подзвоню,– обіцяю я, і обіймаю її міцно-міцно.

***

***

Лишалося ще пів цивілізованого дня і ціла біла ніч. Я вирушила до пірсу, востнаннє вслухаючись як м’яко вистукують мої кеди дерев’яними дошками причалу Ліндхольмспірен. Його я зазделегідь не шукала в гугл-мапах, і до приїзду навіть не здогадувалася, який він… ідеальний.

З усіх варіантів, де провести останній полудень цього сезону мого життя, я вибрала той самий. Найкращий. Тільки на хвильку забігла ще в 7-елевен на Грьонсаксторйет, щоб купити собі ж листівочку з видом Гетеборга.

Далі був острів Styrsö, холодна вітряна тиша, я дрімаю на каменюці біля старого причалу, і намагаюся бути тут і зараз, тут і зараз, всім своїм єством. Чотири години до заходу сонця, які мені лишаються, видаються вічністю, я не плачу і не сумую, я навіть ні про що не думаю, просто до болю в скронях вбираю це море, і ці скелі, і цю холодну траву, і свою тінь на піску, і низьке вечірнє сонце, я пропускаю це все через себе, і мрію трішки померти, бо ж дехто вважає, що зіниці померлого містять те останнє зображення, яке людина бачила за життя… Потім, на щастя, мені стає зовсм холодно, я виходжу зі своєї нірвани, і йду в кафе Öbergska відігрітися, попити дорогущого чаю, і сходити в туалет. І може ще написати якийсь сумний прощальний пост.

Кафе виявилось зачиненим, як і всі біотуалети довкола, тож мені доводиться наступити на горло власній печалі, і, підтанцьовуючи, ледь дочекатися парому на Сальтхольмен. Мого улюбленого теплого паромчику з туалетом і гарячим шоколадом. Примостившись біля вікна, я пригадую про ще одну зустріч. “Ти ще хочеш в Хенріксберг?” – пишу я Павліні. – “Я тебе буде чекати на вході о 21.00. І ще в мене майже здох телефон. І візьми щось поїсти!”.

Історія з цим Хенріксбергом – звичайним баром, куди приходять потанцювати сальсу, – така, що на моїй прощальній вечірці Павліна запропонувала мені туди сходити.

-Ти не можеш поїхати, не побувавши там, – переконувала вона мене, – такий краєвид! Якраз для твого інстаграму!..

-От тільки не треба з мене робити гламурного блогера! – жартома огризалася я. – Ну, може й сходимо, якщо буде час…

І от тепер мені не те, щоб хотілося сальсу чи там бачату, але внутрішній голос мені підказуав, що останні години у місті, де я щаслива, все ж не варто проводити на самоті. Хоч я і люблю бути сама понад усе, хоч мені тоді легче дышиться (с) і краще пишеться, хоч тільки так я можу вбирати красу по вінця, але все одно люди, які зустрічаються на моїх шляхах, – це найголовніше із див, і мені б уже давно варто було навчитися вибудовувати пріоритети.

Вхід в Хенріксберг виявляється платним. Ми вирішуємо, що не з руки платити 80 крон за один лиш краєвид з тераси, і поволі чимчикуємо у напрямку центру.

-А давай, на Хагабіон? – раптом схоплює мене за лікоть Павліна і з надією зазирає мені в очі. – Ти там була?

І там я не була. Чорт, скільки усього я ще не встигла побачити тут!..

***

***

Решту вечора ми проводимо в барі на Хагабіон. Два вільних барних стільчика, трухлява дерев’яна стійка, рожевий сидр і гамір сотні хіпстерів довкола. Павліна платить за мене, бо я заплатила за французькі млинці з сиром і беконом, які ми миттю зжували тут же на трамвайній зупинці. Ми багато мовчимо, бо обоє інтроверти, і не дуже добре знаємо одну одну, але це якось так комфортно і легко. Коли ми говоримо, то переважно про Македонію і Ґотланд. Я там була лише раз, і давно, а Павліна поїде у липні на двотижневий курс з історії кіно чи щось типу того. І житиме в наметі, бо нормальне житло дороге.

-Дивись, дивись, – раптом показує вона на верхівку будинку навпроти. Товста чайка на коротких ніжках намагається просунуся у відчинене вікно. Я хочу це сфотографувати, але пригадую, що мій телефон сів ще дві години тому. Запам’ятаю, думаю я. Напишу про це якось, уточнюю я сама собі. Небо неохоче темнішає. На годиннику Павліни 22.20. Ми допиваємо сидр і рушаємо додому.

-Чекай, давай візьмемо велики? У мене є проїзний для комунальних велосипедів.

Мені дуже хочеться погодитися, адже і на комунальних велосипедах я також не їздила жодного разу тут. Але автомат не приймає картку, позаду нас збирається знервована черга, і ми вирішуємо іти пішки. Дорогою мені дзвонить Кавтар:

– Наташа, ти де? Ти з Магнусом? Ти прийдеш сьогодні додому? Ми хотіли з тобою ще посидіти на кухні трохи…

Мені так подобається оце її “посидіти”. Більше ніхто з усіх іноземців у моєму житті не говорив так “to sit in the kitchen with you”, маючи на увазі те, що й ми: душевні посиденьки з чаєм або вином і розмовами до ранку. Втім, Кавтар не може до ранку. Вона працює.

-Ні-ні, я не з ним. Слава богу, сьогодні я не з ним, – поспішаю я завірити мою турботливу сусідку, і сама дивуюся, чому це мені так радісно на душі у цю мить. – Jag kommer snart hem, älskling.

Ще я люблю Кавтар, зе те, що її можна називати “люба”.

Ми з Павліною доходимо до Бруннспаркен, і міцно обіймаємося. Це таке справжне прощання без порожніх обіцянок зустрітися на каву якось. Я не знаю, чи ми ще побачимось. Але якщо таки зустрінемось, то вона розкаже мені про Ґотланд.

***

Advertisements

Leave a Reply

Fill in your details below or click an icon to log in:

WordPress.com Logo

You are commenting using your WordPress.com account. Log Out / Change )

Twitter picture

You are commenting using your Twitter account. Log Out / Change )

Facebook photo

You are commenting using your Facebook account. Log Out / Change )

Google+ photo

You are commenting using your Google+ account. Log Out / Change )

Connecting to %s