Про глобальне скучання і побутовий сексизм

Мені дуже подобається назва тутешнього аеропорту – Ландветтер. Щоразу, коли я чую це слово, мені уявляється такий вітер, який стелиться по землі, здіймає стовпи пилу, ворушить вигорілу траву перед літньою зливою, пахне спекою і асфальтом. Або літаки, які так само, стелючись, відштовхуються від злітних смуг, і оці потоки теплого повітря над незрозумілими вогниками і розміткою, і зовсім поруч високі худі сосни. Ландветтер. Вітер по землі. Хоча насправді частина “vetter” походить від старо-шведського vittir, і означає вогонь. Що ж, вогонь по землі це теж дуже навіть.

Сьогодні в аеропорт Ландветтер ми відвезли нашу Анісочку. Салон убер-таксі пахнув точнісінько як салон таксі “Пчьолка” в Полтаві – сигаретами і 90-ми. Ми виїхали о 5.40 ранку. Дорогою я планувала поспати, але мене відволік синій туман, крізь який, як декорації, проступали скелі, і мініатюрні ферми, і парапети шосе, і ті самі високі худі сосни. Усе здавалося таким містичним, що хотілося затамувати подих і тримати, тримати, тримати цю мить, цей шлях, аж доки його не стане забагато, як свіжого повітря у весняний вихідний.

Read More

Inspiration: Bohuslän video

Промо-відео історичної провінції Богуслен у західній Швеції.

Богуслен: наш найкращий час – зараз.

Source: motenibohuslan.se

Inspiration: Öppna Dörren video

Відео з домашної сторінки організації Öppna Dörren (Відкриті двері), яка займається підтримкою культурної різноманітності у Швеції та допомогає новоприбулим жителям країни знайти нових друзів. Переклад аматорський.

“Тут є багато хорошого. Але є і погане – це контакти між різними групами. Наприклад, є ті з нас, які живуть тут давно, і знають як все влаштовано, і є ті з нас, які приїхали нещодавно. Може, це сором’язливість. А може, це так просто зручно. Попри те, що 64% усіх шведських керівників стверджують, що на робочому місці є культурна різноманітність, тільки 25% працівників відчувають це. У різних професіях це по-різному. Серед пекарів 53% – вихідці з інших країн, тоді як серед пожежників – тільки 2,5%. У вільний час не краще. У 30 найбільших комунах рівень сегрегації збільшився. Це означає, що ми зовсім не зустрічаємо людей іншого походження ніж наше власне. Але те, на що ми можемо впливати. Ми можемо змінити Швецію на краще для всіх. Так, що усі від цього виграють. Ти. І я. І підприємство. І суспільство.”

 

Source: ÖppnaDörren

Inspiration: This is Scandinavia video

Атмосферне відео від однойменного рекламного агенства в Гетеборзі.

“Це почалося як творчий відступ, пошук натхнення у скандинавській культурі й у тому, як вона на нас впливає. Ми хочемо лишатися там, звідки ми прийшли, і дати щось навзаєм нашому культурному грунту. Ми більше віримо у збереження нашої культури й природи, ніж у переслідування інтересів продюсерів і споживачів. Ми хочемо забезпечити тривалий громадський та індивідуальний внесок у розвиток суб-культур, і віримо, що громадська підтримка митців важлива для ствердження різномаїття, доступності і якості культури.

Наступного разу, коли вам буде цікаво чому у нас така міцна демократія, або чому у нас так багато класних музикантів – подумайте про це. Можливо, одне питання відповідає на інше.

Це – Скандинавія”

This is Scandinavia

Source: This is Scandinavia

Нобелівська сукня йолки

Нас сиділо шестеро на другому поверсі кав’ярні ДаМатео по вулиці Валлгатан. Всього таких кав’ярень у Гетеборзі три, і їх вважають дуже атмосферними. Сюди приходять шведи, або ті, хто хоче бути на них схожими. Пересічним розумом важко зрозуміти принади місця: нещасні два салата в меню, відвертий дисбалас між ціною і якістю круасанів, голі стіни, сірі столи зі штучного граніту, набір секонд-хендівських вінтажних стільців, запилені лампочки ілліча на стелі. Тріумф скандинавсього дизайну, короче. Тема. Концепт. Все, як я люблю. Несподівано для себе я знайшла цю додаткову кімнатку, де музика грала не надто гучно, і влаштувалася там писати драфт статті про Decision making.

IMG_8131

Read More

Необъяснимо, но факт

Швеція занурює мене у найнесподіваніші спогади дитинства – нелогічні й витиснуті підсвідомим у скриньку спаму. От хоча б олімпіади. Пригадуєте? Всі ходили на шкільні олімпіади. Були міські, обласні і всеукраїнські. Можна такий соціо-економічний зріз провести – скажи мені, на яку ти ходив, і я скажу де ти зараз. Ті, хто ходив на олімпіади з математики зараз найменш потерпають від курсу долара, бо вчасно стали айтішниками чи економістами. Олімпіадники з хімії чи фізики за великі гроші вивчилися у медвишах, і тепер на початку великого шляху до відшкодування затрачених коштів. Були ще олімпіадники з права, які виявлися придатними до мільйона інших справ, окрім права. Найбезнадійніших відправляли на олімпіади з ОБЖ. А оце нещодавно я зустріла дівчинку, яка була ла олімпіаді з… Праці! Шили вони щось там. Казала, прихватку не так вже й просто зістрочити, особливо там, де вигин пальця. Схильних до рефлексії дівчаток і хлопчиків, з якими ніхто не дружив, відправляли на олімпіади з мов.

Read More

Шведські квартири: погляд зсередини – 2

Кухня Кати

Ката – ще одна гречанка, з якою мене звела доля. Взагалі весь перший рік я проводила багато часу з греками, яких було в нашому класі аж шість чи сім. Я їх узагальнено назвала “Посольство Греції”, назва прижилася і згодом їх так називали всі. Ката з хлопцем жили у двокімнатній квартирі на Квіберзі – це така місцевість де ще часто бувають польські базарчики, і де, кажуть, можна купити нормальний творог і несолодкий оселедець. Хлопець Кати був не хто-небудь, а, по-перше, швед, а, по-друге, режисер. Він відзняв один фільм для дітей, їздив з ним по всяким фестивалям, а решту часу перебував у творчому пошуці. Сама ж Ката трохи фотографувала. Удвох вони складали враження типової мистецької пари – бестолкові, веселі й дуже добрі.

Read More

Шведські квартири: погляд зсередини

Я навіть не знаю, до чого це. Тут немає ніякої краси, і пізнавальної цінності, а фотки такі неякісні, що навтіь фільтри не допоманають. Але я страшенно люблю дивитися, як живуть інші люди. Що у них у ванній кімнаті, а що в холодильнику. Як вони застилають ліжко і що лишають на обідньому столі. Де вони працюють. Що у них видно з вікна. А тим більше, якщо це у Швеції. Тому красиві історії про скандинавський дизайн відставляємо в сторону для тих, у кого є гроші, а тут у себе я публікуватиму фотки з квартир моїх друзів, такими, якими я їх застала. І ні, вони про це не знають :)

Read More

Такий собі пост до Дня незалежності

Оці +13, якими мене зустрів Гетеборг наприкінці липня, якось несподівано плеснули на мене відчуттям життя і мене-живої. Розум умить прояснився, і в нього одразу ж ломанулись запахи липи й жасміну, вередливі крики чайок, дощ, дощ, нескінченний прекрасний дощ, щасливе відчуття самості й оптимальної порожнечі в соціальному просторі як і дурнувата необгрунтована віра у те, що “все буде добре”. Я сиділа на балконі, пила заварену в чашці каву і їла абрикоси з медом. Ми завжди таке їмо в Остап’є влітку. Раніше я думала, що моя свідомість недостатньо гнучка, і тому мені так лячно перші дні по прибутті будь-куди. Оце тільки зрозуміла, що ні. Що насправді мене лякає те, з якою легкістю я відчуваю себе вдома в обох цих кардинально різних світах, ні, – вимірах! Ну і ладно.

Дощі змінилися спекою і вітрами. Серпневе сонце виявилося тут таким медовим, як і вдома, і я почала відчайдушно шукати ознаки села у цьому місті чайок і скель. Хотілося запилених узбіч доріг, жорсткого спориша і запаху розпеченої на сонці асфальтної смоли. Хотілося якогось безладу, недільних сільських базарів, дядьків із зморщеними засмаглими обличчями, хотілося ходити босоніж і нюхати ранковий туман над річкою. Щоранку, як і вдома, вітер здіймав кіпіш у моєму волоссі й втамовував його у моїй душі. Бракувало кавунів – справжніх, гарячих і солодких від сонця, з маленькими грудочками землі на одному боці, а не розрізаних навпіл, загорнутих в целофан смертно холодних із супермаркету. Як виявилося, бракувало літа. І дому.

Тому, здавши фінальну версію диплома, я сіла на свого велосипеда, купленого за 50 крон разом із замком, і вирішила у пошуках спокою. Точніше річки. Річка Йота Ельв ховалася за будівлями складів по вулиці Імпортгатан і виявилася набагато вужчою, ніж у цивілізованій частині міста. Це було те, що треба! Її пологі схили було засаджено цілком українськими вербами, а на протилежному березі виднівся очерет. Вздовж обох берегів височіли зелені й порепані від часу дерев’яні стовпці і рештки зруйнованих місточків. Мені навіть так пощастило, що вода тут пахнула пліснявою, і де-не-де виднілося латаття. Я поклала велосипед на бік, сама сіла поруч і медитувала, уявляючи себе на Запсільському ГЕС. Аж тут, майже як у “Пурпурових вітрилах”, нізвідки, як привид, з’явився кораблик з двома бородатими дядьками і сонячною батареєєю на кормі. Кораблик тихо пройшов повз нас з велосипедом, і зник за поворотом, наче його і не було.

Швеція – не Україна, але теж норм.

SAM_3852

Read More

x_9a14406fРоки зо три тому я працювала в одному проекті. Ми збирали свідчення полтавців, які у часи Другої світової були в’язнями нацистських концтаборів. Писали про них статті і разом з обласним телеканалом готували документальний фільм “Юність за колючим дротом”. Наприкінці ми презентували фільм школярам міста і розіслали по диску в кожну школу області – хай дивляться на уроках історії. Це був один з тих маленьких локальних проектів, фінансованих численими німецькими фондами у межах програми очищення совісті побудови громадянського суспільства. Нічого такого супер-дослідницького чи мистецького. Невеликий бюджет, посередня режисура. Але оце зараз я переконана, що поки це була одна з найвартісніших робіт у моєму житті. Щонайменше двох героїв стрічки вже немає серед живих. А я їх як зараз пам’ятаю. Врізалися репліки в пам’ять і хоч ти що.

“Що я оце завинив Гітлєру або Сталіну?” – питав мене і Настю дідусь Олександр, а після запису ішов годувати курочок. Була морозна зима, подвір’я було тісне й сіре, а у дідуся Олександра був онук, схожий на доктора Ханта з “Анатомії Грей”.

“Мене як везли в тюрму, то якраз сірень цвіла. Така красива, персідська. То я їхала і дивилася. І всю жизнь у мене перед очами ця сірень тепер…” 

Ганна Юхимівна, виявляється, живе на моїй вулиці. Всі рази, що я приходила, вона мене питала, коли я вже вийду заміж. Її чоловіка збила насмерть машина на пішохідному переході, коли він ніс свою статтю у редакцію газети “Зоря Полтавщини”

“Я їй зразу так і предстаивися: Василь Петрович. Окупація, концлагерь, любов до гроба!”

У квартирі Василя Петровича в Нових Санжарах було моторошно і віяло самотністю. Давно вже померла його дружина, якій він так екстравагантно презентував себе. Десь хтозна-де були діти. Але він нам розповідав непристойні анекдоти про союзників і милі вірші в стилі шістдесятників. Скоро після презентації фільму не стало і його самого.

“Григорій Сидорович, а яке ваше найперше враження було від концтабору, коли вас туди привезли?” – питався десятикласник Серьожа голосно і серйозним виразом обличчя. – “Яка там була чистота!” – замріяно і з блиском в очах відповідав Григорій Сидорович.