Бібліотека

Вона стара і пахне вогкою деревиною на вході. Раніше це була міська бібліотека, а зараз це бібліотека інституту соціальних наук Гетеборзького університету. На першому поверсі тут рецепшн, де поміж іншого, є вазочка з цукерками і коробка із загубленими речами, і є те що у нас називають читальна зала – тут має бути тихо і благоговійно. На четвертому поверсі відділ діафільмів і відеоплівок, а на п’ятому – вішалки з пледами і кімнати для групової роботи зі скляними стінами і білими дошками. Кімнати називаються романтично: “Африка”, “Океанія”, “Австралія” і “Європа”. На п’ятий поверх інколи приходили поспати і відпочити бомжі. Вони вмощувалися у розлогих кріслах навпроти високих вікон, і головно хропіли, аж доки охоронець чесно не просив їх, ні не вийти!  – просто бути тихше. Бувало, що бомжі читали книги з вільного доступу чи безкоштовну газету Метро.

На нульовому поверсі розташовано кафе з мікрохвильовкою, чайником і холодильником, у якому можна лишати їжу, але не пізніше п’ятниці, бо на вихідних холодильник розбирають і миють. В кафе також є кавомат і автомат з батончиками, прикутий до стіни товстим цепом із замком.

З-поміж усіх університетських бібліотек ця має найдовші години праці – з 8.00 до 22.00. Я прожила у ній майже весь мій третій шведський рік. Тут гарно писалися проекти, статті й мотиваційні листи, швидко вантажилися потрібні сторінки, і з усіх сторін підступали розумні книги англійською мовою, вселяючи в мене оманливе відчуття власної геніальності.

It ain’t me you’re lookin’ for, babe

“Шановні пасажири! Компанія Міжнародні авіалінії України та екіпаж бажають вам приємного та зручного польоту…”

– Та яке там зручного бля! Ноги не вміщаються, голову нікуди діти, Саня, ти таке бачив?

На два ряди позаду мене весело моститься парнішка з пакетом дьютіфрішного чогось. Трішки далі на нелюдських частотах вопить чийсь годовасік у гарнюніх смугастих шкарпетках. З іншого боку мама умовляє маленьку Фелісію хоч трішки посидіти.

– Felicia, sitta här! Sitta här hjärtat!.. Felicia, sitta!.. Nu!.. Феся!!! –  не витримує шведсько-СНД-шна мама, і тихо додає, – как же ты меня достала!

“…пристебніть ремені безпеки…” 

Через прохід від мене сидить Міша Педан. У 2009 році я перекладала на його семінарі з фотографії, приуроченому до трьохсотріччя Полтавської битви. Ну і ще багато всього дотичного до Швеції сталося в той рік, ага. У мене ниють плечі і жирний лоб, я морожуся від Міші, а він, мабуть мене і не пригадує.

– Я буду обед. Как хотите, а я буду обед, – виголошує категорично і в нікуди мій сусід з місця 21Е, і береться гортати меню. Все по 9 євро. Я подумки прикидую, що це однак дешевше, ніж те, що я заплатила за сім китайських вареників і скляну вермішель в аеропорту.

“…куріння заборонено протягом рейсу…”

Read More

Такий собі пост до Дня незалежності

Оці +13, якими мене зустрів Гетеборг наприкінці липня, якось несподівано плеснули на мене відчуттям життя і мене-живої. Розум умить прояснився, і в нього одразу ж ломанулись запахи липи й жасміну, вередливі крики чайок, дощ, дощ, нескінченний прекрасний дощ, щасливе відчуття самості й оптимальної порожнечі в соціальному просторі як і дурнувата необгрунтована віра у те, що “все буде добре”. Я сиділа на балконі, пила заварену в чашці каву і їла абрикоси з медом. Ми завжди таке їмо в Остап’є влітку. Раніше я думала, що моя свідомість недостатньо гнучка, і тому мені так лячно перші дні по прибутті будь-куди. Оце тільки зрозуміла, що ні. Що насправді мене лякає те, з якою легкістю я відчуваю себе вдома в обох цих кардинально різних світах, ні, – вимірах! Ну і ладно.

Дощі змінилися спекою і вітрами. Серпневе сонце виявилося тут таким медовим, як і вдома, і я почала відчайдушно шукати ознаки села у цьому місті чайок і скель. Хотілося запилених узбіч доріг, жорсткого спориша і запаху розпеченої на сонці асфальтної смоли. Хотілося якогось безладу, недільних сільських базарів, дядьків із зморщеними засмаглими обличчями, хотілося ходити босоніж і нюхати ранковий туман над річкою. Щоранку, як і вдома, вітер здіймав кіпіш у моєму волоссі й втамовував його у моїй душі. Бракувало кавунів – справжніх, гарячих і солодких від сонця, з маленькими грудочками землі на одному боці, а не розрізаних навпіл, загорнутих в целофан смертно холодних із супермаркету. Як виявилося, бракувало літа. І дому.

Тому, здавши фінальну версію диплома, я сіла на свого велосипеда, купленого за 50 крон разом із замком, і вирішила у пошуках спокою. Точніше річки. Річка Йота Ельв ховалася за будівлями складів по вулиці Імпортгатан і виявилася набагато вужчою, ніж у цивілізованій частині міста. Це було те, що треба! Її пологі схили було засаджено цілком українськими вербами, а на протилежному березі виднівся очерет. Вздовж обох берегів височіли зелені й порепані від часу дерев’яні стовпці і рештки зруйнованих місточків. Мені навіть так пощастило, що вода тут пахнула пліснявою, і де-не-де виднілося латаття. Я поклала велосипед на бік, сама сіла поруч і медитувала, уявляючи себе на Запсільському ГЕС. Аж тут, майже як у “Пурпурових вітрилах”, нізвідки, як привид, з’явився кораблик з двома бородатими дядьками і сонячною батареєєю на кормі. Кораблик тихо пройшов повз нас з велосипедом, і зник за поворотом, наче його і не було.

Швеція – не Україна, але теж норм.

SAM_3852

Read More

Tides and tiles in Whitley Bay

Photos do not fit the text AT ALL in this post

Peace caught me unexpectedly in a small town of Whitley Bay in the North East of England. I was lying on the bed listening to wind outside the window and suddenly felt this clear state of mind, transparent and revealing as if I had taken ketanov after several hours of severe pain. Whitley Bay lays in forty minutes driving from Newcastle and I have never heard about this place before. It was that part of my work that I love: finding myself in a places where I would never ever go under other circumstances. To be honest, I didn’t want to go to this project. Visa application process was humiliating and expensive, timing short, research proposal for master thesis begged to spend more time with him and, generally, I was full of winter uncosiness and indecisiveness and just wanted to spend more time in my beloved Sweden. But I had to go. Duties, you know.

DSC_0147
Photo by Sonya

Read More