Hatters hostels. Manchester

If you search for hostels in Manchester, all hosterbookers websites immediately direct you to Hatters on Newton street and Hatters Hilton Chambers. Both hostels have such specific atmosphere, that it might impact on your liver, especially on Saturday nights. Located in old industrial-style buildings, these hostels, like a good steak after vegan nuggets give a feeling of life in its sweet inevitable sinfulness. These are not tidy scandinavian vandrarhems with wheelchair access and eco-wallpapers. Only those who are strong in body and mind can reach reception in Hatters Hilton Chambers. To do so one have to pull bags over narrow stairs  to the Hatters42d floor, while in Hatters on Newton street one have to climb up to the fifth floor. Vintage elevator, beautiful in its dustiness, is only for baggage lifting.

Interior of the hostels is not complicated with with anything like new furniture. Still, mattresses on bunk beds are soft, bed linens are fresh and crispy, hand-dryers function and light breakfast consisting of cereals, toasts, jam, oranges and 24/7 tea-coffee-chockolade is included in the price. Isn’t it wonderful?

Hatters present themselves as social hostels. Every day they suggest their guests some kind of social program such as city-walks, movie-nights or, of course, bar-crawl. On Thursdays “civilized” bar-crawl takes place, while on Saturdays – a real one “what-happens-in-Manchester-stays-in-Manchester” happens. The hostel guy responsible for bar-crawl once left Australia for 5 weeks trip, arrived to Manchester and since that time he lives in Hatters and leads culture-less cultural program for visitors. There was Thursday when I arrived. A day of modest bar-crawl. Trying to combat my sociophobia, I joined guys and haven’t regretted even one single minute about it. Just in three hours I drank a litter of cider, met Tom from Wisconsin who writes for a couple of travel magazines and submits 2-3 articles a day, one more Australian who works as a cook in army (“I served and then I stuck there”), a bold maniac-looking French (“nothing special. I work in casino”), Bob from Oxford who moved to the north “because people are nicer here”, Ryan from Minnesota who travels to his sister in Edinburgh and doesn’t drink alcohol and Olga from Moscow, who did not fit the company and went to bed early.

More decent information about Hatters can be found here. Below some shots from my camera that were so ugly that I had trow them through filters.

Hatters1

Read More

Hatters hostels. Манчестер

Якщо шукати хостел в Манчестері, то всілякі хостелбукерс одразу направляють на два Хаттерси. Hatters on Newton street і Hatters Hilton Chambers. Хостели атмосферні до болю в печінці, особливо в суботу ввечері. Розташовані у старих будівлях індустріальної доби, Хаттерси, як хороший стейк після веганських салатиків дають відчуття життя і його приємної і неминучої гріховності. Це вам не скандинаські хостели з їх доступністю для інвалідів та екологічними шпалерами. Дістатися до ресепшену в Hatters Hilton Chambers – для сильних духом і тілом: доведеться протягнути валізу Hatters4кількома прольотами вузьких сходів, які ведуть на другий поверх. А в Hatters Newton Street доведеться самотужки підніматися і на п’ятий поверх – вінтажний ліфт, прекрасний у своїй запиленості, можна використовувати тільки для підйому багажу.

Інтер’єр хостелів, як сказала б Оля Фреймуд, не обтяжено нічим, і новими меблями також. Тим не менш, матраци на двоповерхових ліжках м’які, простирадла чисті і хрусткі, сушилки для рук працюють а у вартість входить навіть сніданок: пластівці, тости, джем, апельсинки і цілодобові чай-кава-шоколад. Ну не чудо?

Хаттерси  позиціонують себе як соціальні хостели, тому щодня пропонують якусь культурну програму типу кіно-вечорів, прогулянок містом і, звісно, bar-crawl. У четвер за планом іде цивілізований bar-crawl, а в суботу – спражній, у стилі “є що згадати, нема чого дітям розповісти”. За bar-crawl відповідає Рубен. Якось він вирушив з Австралії подорожувати Європою, приїхав до Манчестера, зупинився в Хаттерсі, і відтоді там і живе. Натомість організовує некультурну культурну програму відвідувачам. Коли я приїхала як раз був четвер, день скромного бар-кроулу. В межах програми з боротьби з соціофобією я пішла, і зовсім не пожалкувала. За якихось три години я випила літр сидру, зустріла рудого Тома з Вісконсина, який пише для кількох тревел-журналів і щодня видає по 2-3 статті, ще одного австралійця, який працює кухарем в армії (“пішов служити, і якось затягнуло”), лисого француза, схожого на серійного вбивцю (“нічого особливого. працюю в казино”), Боба з Оксфорда, який переїхав на північ, “бо тут приємніші люди”, Раяна з Мінесоти, який їде до сестри в Единбург і зовсім не п’є, і Ольгу з мск, яка не вписалася в компанію і швидко пішла спати. Гг.

Нормальну інформацію про хостели можна почитати тут, а далі моє шопопало з фотіка, пропущене через фільтри.

Read More

Kex hostel. Reykjavik

 

Хостел у приміщенні старої кондитерської фабрики.  Набагато більше гарних фото тут. А я просто там зупинялася.

Read More

Tønsberg Vandrerhjem. Гарнюній хостел у Тонсбергу

Напередодні останнього проекту з дітішками ми, дорослі, провели два божественних дня в містечку Тонсберг у Норвегії. І справа не тільки в тому (хоча насамперед в тому!), що я, нарешті, зустріла більш-менш близьких людей і знову відчула смак цікавої роботи з адекватними людьми. І не в тому, що мені сплатили дорогу туди й назад. Справа у тому, що того вікенду абсолютно точно відчувалася присутність бога, і, зокрема, його втручання у прості побутові речі, такі як їжа, погода і хостел.  Колись, коли я зламаю ногу, коли в мене буде час, я напишу книжку про всі чудові хостели, де мені довелося бувати. Там буде і Берлінський хостел з Новим Заповітом на ліжках, і раста-хостел у Скоп’є, і студенський гуртожиток у Варшаві з мансардами і широкими підвіконнями, і ще купа вандрархемів.

Вандрархем – така собі загальна назва хостелів у скандинавії. Художньо це слово можна перекласти як «дім подорожнього». Часто так називають і маленькі готельчики, які неодмінно розташовано поруч з автобусною чи залізничною станцією. Так само часто ці вандрархеми і уособлюють ментальність і тональність міста, а інколи і самого власника. Вандрархемом Тонсберга керує Маргарет.

Вже понад сімнадцять років вони з чоловіком опікуються цим хостелом, живуть у ньому по чотири-п’ять днів на тиждень і не цявляють собі, як можна інакше. “You should love this work. Because if you want to be home six in the evening, this is for sure not your thing” – пояснювала вона мені. Дивлячись на Маргарет, можна було легко зрозуміти, чому з її роботою бути вдома о шостій, о восьмій, чи хоча б об одинадцятій, нереально. Це перший хостел, де власниця власноруч готувала нам млинці на сніданок і пиріг на обід. А, коли ми в запалі ентузіастів-активістів сиділи у дворику серед яблунь і складали програму майбутнього тижневого тренінгу, Маргарет винесла нам свіжоспечених брауні. Тут я майже розплакалась, бо точно ж як у кіно!

Меблі для хостелу Маргарет також шукає самотужки. Тобто як шукає – прогулюється місцевими блошиними ринками, на яких, як я дізналася пізніше, можна купити все включно зі щастям і коханням. Саме з таких барахолок у неї шахова дошка, «вікторіанський» диван і безліч няшних стільців, по яким видно, що душі в них більше, ніж у деяких знайомих мені людях. «Ну і люди приносять», – зізнається вона. – «я якось вивісила оголошення, щоб непотрібні меблі й книги зносили мені сюди. То принесли так багато, що довелося обіцяти частину забрати раступного року».

А ще, а ще, ну чесне слово, у неї, як в серіалах про Міс Марпл є фермер, який щоранку привозить їй свіжі домаші овочі, а надодачу завжди відгружає то слив, то груш, доїдали які потім теж ми.

Ну, коротше. Ось їхня сторінка, якщо що :) І фотки.

SAM_4050

Read More