Бібліотека

Вона стара і пахне вогкою деревиною на вході. Раніше це була міська бібліотека, а зараз це бібліотека інституту соціальних наук Гетеборзького університету. На першому поверсі тут рецепшн, де поміж іншого, є вазочка з цукерками і коробка із загубленими речами, і є те що у нас називають читальна зала – тут має бути тихо і благоговійно. На четвертому поверсі відділ діафільмів і відеоплівок, а на п’ятому – вішалки з пледами і кімнати для групової роботи зі скляними стінами і білими дошками. Кімнати називаються романтично: “Африка”, “Океанія”, “Австралія” і “Європа”. На п’ятий поверх інколи приходили поспати і відпочити бомжі. Вони вмощувалися у розлогих кріслах навпроти високих вікон, і головно хропіли, аж доки охоронець чесно не просив їх, ні не вийти!  – просто бути тихше. Бувало, що бомжі читали книги з вільного доступу чи безкоштовну газету Метро.

На нульовому поверсі розташовано кафе з мікрохвильовкою, чайником і холодильником, у якому можна лишати їжу, але не пізніше п’ятниці, бо на вихідних холодильник розбирають і миють. В кафе також є кавомат і автомат з батончиками, прикутий до стіни товстим цепом із замком.

З-поміж усіх університетських бібліотек ця має найдовші години праці – з 8.00 до 22.00. Я прожила у ній майже весь мій третій шведський рік. Тут гарно писалися проекти, статті й мотиваційні листи, швидко вантажилися потрібні сторінки, і з усіх сторін підступали розумні книги англійською мовою, вселяючи в мене оманливе відчуття власної геніальності.

Скелі

– Никакой природы тут нет! – Якось мені фекнула співвітчизниця в дублянці. – Одни только голые камни.

Ну ок.

Мені ж це голе каміння і брили посеред міста, на зупинках, під балконами і у парках – це якось так… Не знаю. Скільки жила – не могла відвести очей.

Шведські квартири: погляд зсередини – 2

Кухня Кати

Ката – ще одна гречанка, з якою мене звела доля. Взагалі весь перший рік я проводила багато часу з греками, яких було в нашому класі аж шість чи сім. Я їх узагальнено назвала “Посольство Греції”, назва прижилася і згодом їх так називали всі. Ката з хлопцем жили у двокімнатній квартирі на Квіберзі – це така місцевість де ще часто бувають польські базарчики, і де, кажуть, можна купити нормальний творог і несолодкий оселедець. Хлопець Кати був не хто-небудь, а, по-перше, швед, а, по-друге, режисер. Він відзняв один фільм для дітей, їздив з ним по всяким фестивалям, а решту часу перебував у творчому пошуці. Сама ж Ката трохи фотографувала. Удвох вони складали враження типової мистецької пари – бестолкові, веселі й дуже добрі.

Read More

Шведські квартири: погляд зсередини

Я навіть не знаю, до чого це. Тут немає ніякої краси, і пізнавальної цінності, а фотки такі неякісні, що навтіь фільтри не допоманають. Але я страшенно люблю дивитися, як живуть інші люди. Що у них у ванній кімнаті, а що в холодильнику. Як вони застилають ліжко і що лишають на обідньому столі. Де вони працюють. Що у них видно з вікна. А тим більше, якщо це у Швеції. Тому красиві історії про скандинавський дизайн відставляємо в сторону для тих, у кого є гроші, а тут у себе я публікуватиму фотки з квартир моїх друзів, такими, якими я їх застала. І ні, вони про це не знають :)

Read More

Tides and tiles in Whitley Bay

Photos do not fit the text AT ALL in this post

Peace caught me unexpectedly in a small town of Whitley Bay in the North East of England. I was lying on the bed listening to wind outside the window and suddenly felt this clear state of mind, transparent and revealing as if I had taken ketanov after several hours of severe pain. Whitley Bay lays in forty minutes driving from Newcastle and I have never heard about this place before. It was that part of my work that I love: finding myself in a places where I would never ever go under other circumstances. To be honest, I didn’t want to go to this project. Visa application process was humiliating and expensive, timing short, research proposal for master thesis begged to spend more time with him and, generally, I was full of winter uncosiness and indecisiveness and just wanted to spend more time in my beloved Sweden. But I had to go. Duties, you know.

DSC_0147
Photo by Sonya

Read More

Hatters hostels. Manchester

If you search for hostels in Manchester, all hosterbookers websites immediately direct you to Hatters on Newton street and Hatters Hilton Chambers. Both hostels have such specific atmosphere, that it might impact on your liver, especially on Saturday nights. Located in old industrial-style buildings, these hostels, like a good steak after vegan nuggets give a feeling of life in its sweet inevitable sinfulness. These are not tidy scandinavian vandrarhems with wheelchair access and eco-wallpapers. Only those who are strong in body and mind can reach reception in Hatters Hilton Chambers. To do so one have to pull bags over narrow stairs  to the Hatters42d floor, while in Hatters on Newton street one have to climb up to the fifth floor. Vintage elevator, beautiful in its dustiness, is only for baggage lifting.

Interior of the hostels is not complicated with with anything like new furniture. Still, mattresses on bunk beds are soft, bed linens are fresh and crispy, hand-dryers function and light breakfast consisting of cereals, toasts, jam, oranges and 24/7 tea-coffee-chockolade is included in the price. Isn’t it wonderful?

Hatters present themselves as social hostels. Every day they suggest their guests some kind of social program such as city-walks, movie-nights or, of course, bar-crawl. On Thursdays “civilized” bar-crawl takes place, while on Saturdays – a real one “what-happens-in-Manchester-stays-in-Manchester” happens. The hostel guy responsible for bar-crawl once left Australia for 5 weeks trip, arrived to Manchester and since that time he lives in Hatters and leads culture-less cultural program for visitors. There was Thursday when I arrived. A day of modest bar-crawl. Trying to combat my sociophobia, I joined guys and haven’t regretted even one single minute about it. Just in three hours I drank a litter of cider, met Tom from Wisconsin who writes for a couple of travel magazines and submits 2-3 articles a day, one more Australian who works as a cook in army (“I served and then I stuck there”), a bold maniac-looking French (“nothing special. I work in casino”), Bob from Oxford who moved to the north “because people are nicer here”, Ryan from Minnesota who travels to his sister in Edinburgh and doesn’t drink alcohol and Olga from Moscow, who did not fit the company and went to bed early.

More decent information about Hatters can be found here. Below some shots from my camera that were so ugly that I had trow them through filters.

Hatters1

Read More

Kex hostel. Reykjavik

 

Хостел у приміщенні старої кондитерської фабрики.  Набагато більше гарних фото тут. А я просто там зупинялася.

Read More

Дайте мне адрес Бьорк в Исландии

Я починаю цей поSAM_6277ст фотографією шкарпеток, які зв’язала моя бабушка. У мене їх декілька пар – такого кольору, – а ще є зелені, але вони жорсткіші, і оранжеві, вони м’якші. Оранжеві зв’язала не бабушка, а її сусдка по палаті, але то вже зовсім інша історія.

Моя бабушка була багато де: на Кавказі, і в Криму, і багато разів у Києві на курсах. Але останні роки якось все більше на кухні, на городі і на ринку. Вона ніколи не була у цій моїй распрекрасній Швеції, і тим більше в тій дикій невідомій Ісландії, куди мене занесло на тиждень. Надзвичайний тиждень, сповнений спокою, пізнання, і шалених людських відкриттів, захоплення від яких не вміщалося в моїй голові й серці. Але увесь цей тиждень я проходила у цих шкарпетках (бо ми ходили в готелі без взуття), нічим не вирізняючись з-поміж стильних скандинавів з їхніми овечими носками за сто крон. І шкарпетки ці реально гріли мене, бо було буже холодно. І якось дивовижно мені було думати, що оця пара здійснила весь той шлях від вулиці Куйбишева у Полтаві до готелю Едда, що у двох годинах їзди від Рейк’явіку. І радісно було, ніби бабушка теж зі мною.

Read More