Сто радощів Гетеборга

Спочатку я хотіла скласти список з 365 радощів, щоб було на кожен день. Але до від’їзду встигла записати лише 88. Число видалось трохи нацистським, і я дотягнула до 100, додавши ще дванадцять радощів так би мовити заочно. Радощі гарно підійдуть інтровертам і гуманітаріям.

Гастрономічні

1. Їсти в happy hours в Super Rullband і називати його саме так

Тепер Супер Руллбанд називається Супер Суші, але не вірте. Якщо ви прийдете, ви побачите, що на білих тарілочках із позолотою написано справжню назву. В happy hours – а це цілий день окрім п’ятниці і суботи після 17.00! – можна взяти дві страви за ціною однієї, або одну за півціни. Я завжди беру № 51 – смажений восьминіг з овочами. Восьминіг слизький і плаває у приємних солоних сопельках. До основної стави приносять ще гірку рису і неміряно солодкого чилі і кисло-солодкого соусів. В ресторані ви провоняєтеся кухнею, а персонал не говорить англійською, але гастрономічний оргазм гарантовано.

Read More

Advertisements

Yes I would

If today was the last day of your life would you wanna do what you are about to do?

У свій останній день в Гетеборзі я прокинулася пізно, і до обіду ще відповідала на е-мейли, сидячи за нашим кухонним столом. Звісно, кухня новенької квартири на Ліса Сасс Гата зовсім не схожа на кухні радянських дисидентів, де у нічних розмовах і диму папірос без ментолу народжувалася істина, поезії і плани втечі. Але нашій кухні теж було чим похвалитися.

Read More

Любові до Стокгольма пост

– Та шо ти там не бачила в тому Стокгольмі?! – бубніла прагматична частина мене мені-романтичній. А й справді, увесь туристичний е маст уже давно оглянуто й зафотографовано: старе місто, зміна вартових біля королівського палацу, Юнібакен, Скансен, Технічний музей, музей Нобеля, музей танцю і універмаг, в якому Ленін купив свого картуза. Поза увагою лишилися музей Васа (не дуже-то й хтілося!) і Фотографіска (от туди хотілося, але ціни кусаються, да).
-Аспудден!
– Огризалася я-романтична собі-прагматичній, – Аспудден! А що як ти тут востаннє?!! Як ти така ледача, то поїдь хоч туди! Однаково ж метром їдемо.

На станції Аспудден, тієї, що на червоній гілці, стоїть величезна статуя пінгвіна з коробкою. Людині, яка бачила у Стоці усе, лишається хіба тільки вона.

Read More

Необъяснимо, но факт

Швеція занурює мене у найнесподіваніші спогади дитинства – нелогічні й витиснуті підсвідомим у скриньку спаму. От хоча б олімпіади. Пригадуєте? Всі ходили на шкільні олімпіади. Були міські, обласні і всеукраїнські. Можна такий соціо-економічний зріз провести – скажи мені, на яку ти ходив, і я скажу де ти зараз. Ті, хто ходив на олімпіади з математики зараз найменш потерпають від курсу долара, бо вчасно стали айтішниками чи економістами. Олімпіадники з хімії чи фізики за великі гроші вивчилися у медвишах, і тепер на початку великого шляху до відшкодування затрачених коштів. Були ще олімпіадники з права, які виявлися придатними до мільйона інших справ, окрім права. Найбезнадійніших відправляли на олімпіади з ОБЖ. А оце нещодавно я зустріла дівчинку, яка була ла олімпіаді з… Праці! Шили вони щось там. Казала, прихватку не так вже й просто зістрочити, особливо там, де вигин пальця. Схильних до рефлексії дівчаток і хлопчиків, з якими ніхто не дружив, відправляли на олімпіади з мов.

Read More

Такий собі пост до Дня незалежності

Оці +13, якими мене зустрів Гетеборг наприкінці липня, якось несподівано плеснули на мене відчуттям життя і мене-живої. Розум умить прояснився, і в нього одразу ж ломанулись запахи липи й жасміну, вередливі крики чайок, дощ, дощ, нескінченний прекрасний дощ, щасливе відчуття самості й оптимальної порожнечі в соціальному просторі як і дурнувата необгрунтована віра у те, що “все буде добре”. Я сиділа на балконі, пила заварену в чашці каву і їла абрикоси з медом. Ми завжди таке їмо в Остап’є влітку. Раніше я думала, що моя свідомість недостатньо гнучка, і тому мені так лячно перші дні по прибутті будь-куди. Оце тільки зрозуміла, що ні. Що насправді мене лякає те, з якою легкістю я відчуваю себе вдома в обох цих кардинально різних світах, ні, – вимірах! Ну і ладно.

Дощі змінилися спекою і вітрами. Серпневе сонце виявилося тут таким медовим, як і вдома, і я почала відчайдушно шукати ознаки села у цьому місті чайок і скель. Хотілося запилених узбіч доріг, жорсткого спориша і запаху розпеченої на сонці асфальтної смоли. Хотілося якогось безладу, недільних сільських базарів, дядьків із зморщеними засмаглими обличчями, хотілося ходити босоніж і нюхати ранковий туман над річкою. Щоранку, як і вдома, вітер здіймав кіпіш у моєму волоссі й втамовував його у моїй душі. Бракувало кавунів – справжніх, гарячих і солодких від сонця, з маленькими грудочками землі на одному боці, а не розрізаних навпіл, загорнутих в целофан смертно холодних із супермаркету. Як виявилося, бракувало літа. І дому.

Тому, здавши фінальну версію диплома, я сіла на свого велосипеда, купленого за 50 крон разом із замком, і вирішила у пошуках спокою. Точніше річки. Річка Йота Ельв ховалася за будівлями складів по вулиці Імпортгатан і виявилася набагато вужчою, ніж у цивілізованій частині міста. Це було те, що треба! Її пологі схили було засаджено цілком українськими вербами, а на протилежному березі виднівся очерет. Вздовж обох берегів височіли зелені й порепані від часу дерев’яні стовпці і рештки зруйнованих місточків. Мені навіть так пощастило, що вода тут пахнула пліснявою, і де-не-де виднілося латаття. Я поклала велосипед на бік, сама сіла поруч і медитувала, уявляючи себе на Запсільському ГЕС. Аж тут, майже як у “Пурпурових вітрилах”, нізвідки, як привид, з’явився кораблик з двома бородатими дядьками і сонячною батареєєю на кормі. Кораблик тихо пройшов повз нас з велосипедом, і зник за поворотом, наче його і не було.

Швеція – не Україна, але теж норм.

SAM_3852

Read More

Зовсім щось недоречне лізе в голову, як-от велика кімната в одноповерховому корпусі колишньої морехідної школи в Євпаторії, табірна розстановка ліжок (два – тумбочка – два) і високі стіни. Пізно ввечері, коли ми вже засинали, на стелю пробігали квадратні відблиски трамвайних вікон – вони тут якраз повертали і дзвеніли і клацали, а ми тоді ще думали, що Земфіра співає “Страна, где трамваи не ходят кругами”, і тільки набагато пізніше, коли вже з’явився інтернет, я зрозуміла, що то було “Странно”, насправді. Тоді це називалося у нас “виїзна школа”, а тепер я розумію, що вся Європа приблизно десь так і вчиться – на власний розсуд виводячи конспекти у товстих зошитах, сидячи десь на підлозі Дрезденської картинної галереї.

Євпаторія – не Дрезден, тож ми малювали самі. Сиділи вечорами на парапетику набережної, і малювали море, як Айвазовський. Ще їздили з екскурсіями на солоні озера й лазили по рожевим кагатам солі. Пакуночок з такою досі лежить у нас у ванній, а я тільки додула, що можна ж робити ванночки для ніг з нею. Спасібо Криму за наші гладенькі п’яти. Кіломентрів за п’ять від міста на одному з довжелезних пляжів стояв пам’ятник Євпаторійському десанту. Щось вони там таке зробили героїчне, за що увіковічилися у цій діагональній скульптурній композиції, яка стрімко височіла над білим піском з пахлавою і синім морем з медузами. Пляж був хороший, варто сказати, не надто засмічений туристами навіть у серпні. А до пам’ятнику місцеві приганяли пастися кіз, і кози ці вправно вилазили мало не на верхівку штика найсуворішого з десантників.

Пізніше ви поверталися на асфальтове подвір’я морехідки, і в ріденькій тіні дикого винограду співали кілька бадьорих пісень під гітару, після чого лишалося ще багатенько часу і на море.